З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ

    Я, Ніколаєва Олександра, мені 16 років і я студентка Боярського фахового коледжу Національного університету біоресурсів і природокористування України спеціальності «Агрономія» та вихованка літературного гуртка «Свічадо» і це моя історія. 

    23 лютого, середа, нічого не віщувало біди. Після підготовки кімнати в гуртожитку до « чистого четверга» я почала готуватися до конкурсу «Міс та містер коледжу», а втомившись, я солодко заснула. На ранок наступного дня я прокинулась від ледве чутного і у той же момент сонного голосу, моєї сусідки по кімнаті – Ані, вона промовила лише два слова: «Саша ти чула?», не зрозумівши що вона мала на увазі я поставила у відповідь запитання: «Що саме?», в кімнаті запала на декілька секунд тиша. Після чого Аня відповіла – «Вибух», від її слів мої очі стали ніби п’ятдесят копійок, проте я сказала лише одне – «Спи». Через декілька хвилин пролунав вибух… Вельми швидко ми підскочили з ліжка, узявши до рук телефона, та почали шукати хоч одне пояснення того, що відбувається за вікном. І ось знайшли…відео звернення президента росії - володимира путіна про початок воєнної операції. Нам знадобилося не більше 10 хвилин, щоб зрозуміти те, що почалася війна. 

    За вікном лунали вибухи, а ми з Анютою, як зазвичай робили те, що кожного буднього дня, - збиралися до коледжу, вірячи в те, що це якийсь жарт. Приблизно о 7-8 ранку нам повідомили, що навчання сьогодні буде призупинено. У той день я так і не зустрілася зі своєю сім’єю, як робило більшість студентів з гуртожитку. Я поїхала до своєї подруги додому, у Фастів. Батьки Анни, мене дуже люб’язно прийняли та ставилися, наче до рідної доньки.

   26 лютого ми прокинулись та побачили у небі сліди від повітряної техніки. Майже кожного дня ми чули вибухи, бачили як літають безпілотники та вертоліти. Мабуть, найпотужніший вибух, який я тоді почула, прогримів в 30-ти кілометрах від нас - це вибухнула нафтобаза.

14 березня відновилося навчання у дистанційному форматі. Педагоги підтримували студентів та не сильно навантажували.

У квітні мене забрали батьки, проте відразу після приїзду до рідного Дарницького району, 16 квітня вранці пролунало декілька вибухів, влучили у завод, були загиблі. Після приїзду я дізналася про плетіння сіток у своєму району та відразу пішла допомагати плести.

  27 квітня я поїхала на дачу, яка знаходиться біля села Богданівка. Кадри, які ми побачили при в’їзді – просто жах. Села, які навколо моєї дачі в страшному виді: є спалені, розстріляні, зламані хати, паркани; усі заправки у тому напрямку розграбовані та спалені; є навіть роздавлені машини та спалені танки. Дякуючи Богу до нашого дачного масиву рашисти не зайшли, проте при в’їзді до нього була роздавлена машина. Сусіди розказували, що та сама машина намагалася врятуватися, проте на неї наїхав танк, тим самим роздавивши її… У машині знаходилися діти, вони встигли вистрибнути проте їхній батько ні.

  Більшість педагогів з предметів ставилися до нас з розумінням, при початку повітряної тривоги навіть відпускали. Деякі вели лекції прямо у бомбосховищі.

    На початку червня також був приліт і знову по моєму району, вдарили по вагоноремонтному заводу.

Влітку, після закінчення навчання я почала активно волонтерити. Продовжувала плести сітки та обереги на фронт, роздавати гуманітарну допомогу біженцям, малювати малюнки з дітьми зі Сходу.

   24.02.2022 – це та дата, яку не забудуть ніколи, це та дата, яка змінила життя мільйонів за одну мить, це та дата, з якої знов почалася проливатись кров на нашій землі. Ми ніколи цього не вибачимо. Ніколи не пробачимо за Ірпінь, Гостомель, Бучу, Іванків. Ніколи не вибачим за Мелітополь, Енергодар, Маріуполь, Харків, Слов’янськ, Лисичанськ, Херсон, Сєвєродонецьк…